Україні
Рясні верби у задумі у воду схилились,
Тополеньки при дорозі чомусь зажурились.
А калина у садочку буйно зацвітає,
А маленька українка пісеньку співає:
«Ой, червонії, червоні ягідки в калини,
Ой, червону кров пролито за рідну Вкраїну!
Не забудемо ніколи козацькую славу,
Як за славну Україну козаки вмирали.
Нас гнобили і цькували, волю відбирали,
Але дух наш український врешті не зламали.
Скільки у війні стояли воїни завзяті,
Скільки всіх нас грабували чужинці прокляті!
Але нас не подолати, ми непереможні!
За прекрасну Україну збережи нас, Боже!
Рідний край
Річка Жовта хвилями плескоче,
Потонули верби у воді.
Вітер забавляється охоче,
Обрива листочки молоді.
Гляну лиш, яка краса довкола
Зеленіє і буяє все.
Не забуду я в житті ніколи
Рідний край дорожчий над усе.
Не забуду я село рідненьке,
Що найкраще серед усіх сіл.
Колискову, що співала ненька
Річку Жовту у своїй красі.
Я люблю свій край, що процвітає,
І Дніпропетровщину люблю.
Чим вона так вабить, я не знаю,
Краще неї в світі не знайду!
Твір - звернення
« До тих, хто йшов дорогами війни »
Шановний ветеране Великої Вітчизняної війни,
Стародубцев Семене Олександровичу!
65 років тому Ви і Ваші побратими перемогли фашизм, остаточно здолавши велику біду, що загрожувала людству.
Кожен із Вас робив усе можливе для якнайшвидшого наближення перемоги: хто на фронті, хто, працюючи на потреби нашої армії в тилу.
Велике випробування випало на вашу долю, а саме – Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 р.р. Я звертаюся до Вас із сердечними словами подяки.
Ви воювали за мир на нашій землі, за щасливе безхмарне небо над Україною та іншими сусідніми державами.
Вас називають людиною, обпаленою війною. І це правда. Ті страшні роки настільки глибоко обпалили Ваше серце, що біль від цих ран не вщухає і сьогодні. Неможливо забути ті страшні події, які почалися з 22 червня 1941 року.
Я знаю, що саме в той час Вам було двадцять років, що війна застала Вас у Білорусії.
Коли Ви згадуєте ці події, неможливо не побачити в Ваших очах сльози, тугу за товаришами. Боляче згадувати про те, скільки ні в чому не винних людських життів забрала війна, скільки крові пролилося за нашу землю! Ви все це пройшли, Ви бачили смерть. Вона підкралася до Вас дуже близько і дихала просто в обличчя тоді, коли Вас і Ваших побратимів вели на розстріл. Ви чудом залишилися живі, бо куля влучила Вам в ногу, а потім, коли були контрольні постріли, Вас прикрили тіла уже мертвих наших солдатів. Разом з Вами вижило ще двоє ваших побратимів. Ці події залишили тяжкий слід у Вашій душі та пам’яті, але Ви діждалися її, вона лунала в ніч на 9-е травня: «Перемога! Перемога!». Кожен передавав її із вуст в уста, люди плакали від радості, обіймали одне одного, цілували, а ще їм не вірилося, що все нарешті закінчилося.
Після війни з 1945 по 1947 рік Ви працювали в Грузії охоронцем на військовому складі боєприпасів, а потім через два роки після війни повернулися до рідної домівки.
І зараз, саме в цей час, у ці святкові дні, я вклоняюся Вам, вклоняюся величі Вашого бойового подвигу! Я висловлюю глибоку шану Вам, хто до останньої краплі крові відстоював кожний шматок рідної землі, звільняв її від фашистської чуми, а потім відбудовував спалені міста та села, піднімав з землі підприємства і сільське господарство нашого краю.
Велике спасибі, Семене Олександровичу, за Ваш подвиг, за мужність і героїзм, за Перемогу, за щастя жити і вчитися під мирним небом Незалежної України.
А час минає, як же швидко плине він, Величний подвиг ми ніколи не забудем. Вам, нашим прадідам, низенький наш уклін, Ми, молоді, з Вас приклад брати будем. Міцного здоров’я Вам, щастя, сімейного затишку, чудового настрою на довгі роки!
Хай бачаться Вам Ваші дорогі друзі молодими, здоровими і життєрадісними, бо пам’ять про них завжди у Вашому серці!
Хай цвіте, не в’яне із роками доля, Хай Вам рік щасливий накує зозуля, Від Землі Вам – сили, від води – здоров’я, І добра від сонця хай Вам Бог дарує.
З глибокою повагою і вдячністю до Вас учениця 10 класу Жовтокам’янської загальноосвітньої школи Лукаш Тетяна.
с.Жовте. Жовтень 2010 рік
Природа почуттів
А небо сумувало за тобою,
На землю відпустивши дощ-страждання.
Воно не сумувало лиш за мною,
Стираючи краплинами кохання.
А сонце все сміялось мені в очі,
Бо знало: мені холодно без тебе….
Та вже минули теплі, літні ночі,
А зараз – осінь і холодне небо….
А вітер все без дозволу розвіяв,
Не запитавши: «Чи потрібно все це?»
Лиш неприємні спогади навіяв,
Душа болить і тихо плаче серце….
А зорі шепотіли безупинну:
«Навіщо йому серце розбивала?
Ти мала співчуття хоча б краплину,
Ти - не кохала, почуттями грала!!»
А він-кохав, хоч знав, що не взаємно,
Та все ж по краплям віддавав кохання,
Ти - закохалась в нього…Та даремно!
Прийми ж сама тепер його страждання!!...
16.10.2012
Сергієнко
Вікторія Миколаївна
РІДНА ШКОЛА
Омита чисто росами раненько,
Обвита пишно зеленню довкола,
Стоїть вона в селі, хоча й старенька,
Та дорога моєму серцю школа.
Стежинкою , що в’ється край села,
Спішать сюди Катруся та Микола.
Отак і я, коли була мала,
Ішла до тебе – моя рідна школа.
Ти не сягаєш поверхами неба,
Не заздриш ти міських ліцеїв долі.
Та все ж дітей своїх веду до тебе
І дякую за все я рідній школі.
Прошу у Бога в нелегкий наш час
Щоб не була пустою ти ніколи,
Щоб з вірою в добро зростила нас,
У всьому світі найдорожча школа.
