Головна | Реєстрація | Вхід | RSSП`ятниця, 10.07.2020, 11:29

Меню сайту
Категорії
Новини нашої школи [231]
Тут можна дізнатися про деякі події з життя школи
Новини освіти [105]
В цій категорії знаходяться матеріали про освіту України
Привітання. Запрошення. Оголошення [80]
Про все на світі [53]
Для вас, випускники школи! [83]
Корисні посилання і новини
До відома батьків [24]
Інтернет - безпека

В лютому відмічають Міжнародний День безпечного інтернету. Рекомендовані інформаційні ресурси:

Сайт Онляндія – безпечна веб-країна

Сайт про безпеку в Інтернеті від Google

Посібник «Освіта в сфері прав людини в Інтернеті»

Онлайн курс «Права людини та Інтернет»

Тренінгові вправи з безпечної поведінки в Інтернеті для дітей та молоді

Безпека і права



Безпека для малих і дорослих

"Я маю право"
Загальнонаціональний правопросвітницький проект
Онлайн школа
Віртуальна майстерня
Нам цікаво
Хто Ви, наш гість?
Всього відповідей: 328
***
Що Ви цінуєте в людях ?
Всього відповідей: 265
Міні - чат
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наша кнопка

Форма входу

Пахне рідне село


всплытие фото при нажатии на неё


Сторінку підготували:     
Гала Світлана Миколаївна,
                                              вчитель -методист вищої категорії;
                                              Волобуєва Марина,
                                              учениця 11 класу
 
Ми народилися і живемо на такій чудовій, мальовничій землі – на нашій славній Україні.
Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінь роду українського, що сягає давнини.
Для багатьох учнів нашої школи такою маленькою Батьківщиною є село Жовте.

Село моє Жовте і річка Жовтенька,
До вас я вертаюсь з далеких доріг,
Вклоняюсь вам низько, від самого серця,
Бажаю вам щастя і радісних літ.

Дитинство моє тут пройшло босоноге,
Тут школу закінчив, дорослим тут став.
З далеких країв, де б не був, уже потім,
Немовби на крилах до вас повертав.

Стрічало село нас садами і парками,
І річка Жовтенька на крилах несла.
Від щирого серця вклоняюсь вам низько,
Село моє Жовте,  Жовтенька ріка.

Багате було ти заводом, кар’єрами,
Прекрасні тут люди, хороші діла.
Вапно тут палили, дітей тут ростили,
Тепер скрізь розвалля, кругом пустота.

Стоїш ти сьогодні, причиннеє наче,
Немов по тобі прокотилась війна,
Та вірю, що знову ти станеш на ноги,
Село моє Жовте, Жовтенька ріка.
                    
                     Віктор Гала, житель  с.Жовте, 18.03.98р.

 Сучасна територія села Жовте  в глибоку давнину була дном океану.
Про це  свідчать запаси вапняку біля річки Жовтенької.
Археологічні розкопки, проведені  в 1986 році групою київських археологів під керівництвом Мозолевського свідчать, що поселення на березі річки були ще в ІІ тисячолітті до нашої ери.
Археологи дослідили поодинокі і групові поховання, в яких знайшли тільки глиняний посуд, бо металічних виробів тоді
ще не було. Знахідки в могильниках свідчать про зародження  релігій, віри в загробне життя.
Заснування села Жовте тісно пов’язане зі скасуванням кріпосного права в 1861 році.
Після цієї події швидко йшло розшарування на селі.
Офіційною датою народження селища став 1887 рік.
 Сюди після скасування кріпосного права почали переселятися селяни з ближніх сіл – Кам’янки і Михайлівки.
Першим поселенцем на березі річки Жовтенької став поміщик Іов Грипас.
Він мав 300 десятин землі. Багато жили Грипасі.  Вони навіть мали свій трактор, виписаний з Америки.
Поряд з Грипасами поселилися Найдьонови, Мажари, Харченки, Оксамитні. 
Після Жовтневої революції були ліквідовані поміщицькі володіння,  розкуркулені місцеві багатії.
У 1927 році жителям села Кам’янки відрізали тут 14 гектарів землі і роздали по 0,5 га. 
На цих землях був утворений колгосп «Червоний партизан».
Люди поселилися на правому березі біля річки, спочатку жили в землянках, а коли стали працювати в колгоспі, звели собі будиночки, біля них посадили сади.
Тут уже жило 28 сімей.
Називали це поселення  хутір Грипасів,  назву якого у 1930 році перейменували на село Жовте.
 
                                   

 Про поклади вапняків в районі с. Жовте згадується в геологічній літературі першої половини ХІХ  сторіччя,  автори Зуєв, Палас та інші.
Жовтокам’янські поклади вапняків являються одними з найпотужніших в Дніпропетровській області.
Вапняки утворилися в пермський період Мезозойської ери, коли на цій території хлюпотіло величезне море. Потім море регресувало. Вапнякові організми відмирали, скупчувалися. Зверху накопичувався осадовий шар з глини та піску, а  на глибині в умовах метаморфізації утворювалися вапняки.
Першим почав випалювати вапно з вапняків Лебідь Вакула Тарасович разом зі своїм помічником Куликом Іваном Дем’яновичем.
Вони викопали яму, обіклали її цеглою, внизу зробили піддувало, в яке клали солому.  Яму засипали вапняком і, спалюючи солому, випалювали вапно.
Це була передісторія виникнення вапнозаводу.
Поклади вапняків тут дуже багаті.
Загальна потужність їх від 4,6 – 20 м. , ще у 1866 – 67 роках геологом Барбот-де-манрі були детально описані породи, які зустрічаються в природних оголеннях нашої місцевості. 
В 1881 – 84 роках геолог Долпер проводив  геологічні дослідження і знову детально описав поклади вапняків Жовтокам’янського місцезнаходження.
В 1926 – 27роках Український геологічний трест провів геологічне фотографування району і зробив висновок, що сарматські вапняки тут дуже поширені і уже використовуються місцевими жителями для будівельних робіт і для випалення вапна.

                                   

Спеціальне дослідження вапняків Жовтокам’янських покладів проведене в 1930 році.
За висновком геолога Кирштейн дані вапняки можуть бути сировиною для шлако – портуландцементного виробництва, а також як флюсова сировина для виплавки чавуну.
Повний хімічний аналіз пошарових  проб показав такий вміст різних мінералів у вапняків,  добутих з даного кар’єру:

SiO2   -  5,84                  AI2O3  -  5,35          P2O5  -  0,043
Fe2O3  -  1,65                CaO    -  53,83
MgO   -  0,66                  SO3     -  0,06
    Геолог Солонинко продовжує геолого – економічне обстеження району і робить висновки, що дані вапняки можуть бути використані для асфальтно – бітумного виробництва.
Для вивчення глин було вручну пробурено 28 скважин на відстані 100 – 220 метрів одна від одної.
 Вода із шурфів тут сильно мінералізована за рахунок сульфатів магнію.

                                                  

  
В 1931 році держава почала будівництво вапнозаводу,  організацію якого було покладено на Княгицького, який став пізніше директором вапнозаводу. 
В 1931 році викопали одну піч, у вересні в ній вже випалювали вапно.
Всі роботи здійснювалися вручну.
Весь 1932 рік копали печі і на початку 1933 року загрузили ще три печі.
На кожній печі працювало по 4 робітника.
Камінь в кар’єрах добували вручну.
Кайло, лом і лопата – основні знаряддя праці, які були в той час. З кар’єру його вивозили грабарками.

Це була дуже важка робота.
Засипали каміння в піч теж вручну. Піч була невисока, всього 4м висотою. Запалювали печі соломою. Дно печі було викладене плоскими каміннями. Зверху клали дрова і обливали їх соляркою. Після випалювання давали печі і вапну охолонути, вапно трусили в очолки, потім накидали в ручні тачки і вивозили на площадку, там його грузили на кінні грабарки і везли на станцію.
На території нашого селища було два відкритих кар’єра видобування вапняків.
Їх загальна площа була – 30 га.

                                                


                                                

Так тривало до 1937 року, з 1937 року випалене вапно почали вивозити на станцію автомашинами.
В 1940 році проклали вузьку колію до станції  і вапно почали возити мотовозами.
В 1941 році почали будувати ще 2 печі, але їх не добудували, бо почалася війна.
Під час війни завод працював, але випалене вапно вивозили в Німеччину.
Після війни завод було відбудовано, реконструйовано, механізовано, побудовано ще 20 печей, відновлено залізничну колію.
Село ожило.


                                            

                        
                         Всі роботи на заводі були механізовані.

                                           
                                          

                                         

Річна продуктивність заводу становила 2,6тис. тон вапна, що забезпечувало 63% потреби вапна для України.

                                              


У 1947 році в село направили групу штукатурів.
Це Семенов, Бойко, Плескач, Дмитренко, Винничук, Гаврилов.
Приїхали молоді дівчата – трудармія (так їх називали).
В 1949 році в селі збудували одноповерхову школу, в якій навчались діти від 1 – 7 клас.
Учні: Таран В., Свердлюченко Г., Григор’єва Р. та інші посадили біля неї сад . Окремі дерева ростуть до цих пір.

                                                 
                         
                        На фото Кравченко Л.С. зі своїми учнями 1949 рік.


                                                 

             
                   На фото учительський колектив біля нової школи 1950 рік.

Населення села зростало.
З’явилися нові вулиці – Залізнична, Степова.
Першими поселенцями були Повзор В.А., Антоненко І.В.,
Світанько Л.І.
 У 1955 році було збудовано нову двоповерхову школу.


                                                


В 1960 році було збудовано клуб на 220 місць з сільською бібліотекою, яка нараховувала 10тис.книг.

У 1961 році почала забудовуватись нова вулиця – вулиця Гагаріна, стала до ладу сільська лікарня з пологовим відділенням.


                                              

                                                
                                                      Гурткова робота в клубі


                                               

                                        
                                             
                                               
                                                            Нова лікарня


                                              

                                            Вулиця Залізнична

З 1975 року в Жовтокам’янському кар’єрі повністю припинено добування вапняку і вапняк завозять по залізниці із м.Балаклава (Крим ).

                                              


                                               

Село Жовте святкувало свій сторічний ювілей у 1987році.
Були організовані виставки умільців:
 А.Чмихун – кошики ручної роботи,
М.Заїченко – килими ручної роботи і вишиті картини,
К.М.Михайлик – більше 300 фігурок птахів з пластиліну, які зараз зберігаються в Криворізькому Державному педагогічному університеті.
                 
                                    


                            Селище багате талановитими людьми.

Історія твориться людьми.
Наше село було гарне, є і буде гарне, незважаючи на те, що у 1995 році Жовтокам’янський вапнозавод був повністю ліквідований і проблема працевлаштування тут постала особливо гостро.
Із 2000 жителів (1980 рік) в селі на даний час (2011рік) залишилось близько 300 чоловік.
Та село продовжує жити.
Охайні будиночки потопають у зелені садів.
Село
газифіковане.
Річка Жовтенька ще й досі милує око жителів та гостей села.



                                               


Тут ще функціонує середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня, хоча дітей в ній навчається дуже мало.
За останні 4 роки кількість учнів зменшилась катастрофічно: з 118 на 59.
Перспективи в
школи немає ніякої, тому що в селі відсутні робочі місця і вся молодь їде до міста.
В 2009 році школа відмітила своє 65 – річчя.



                                           


В школі збереглись всі традиції, на яких виховується нове покоління незалежної Держави.

                                           


Створено в школі історичний музей, де знаходяться експонати сторічної давності.
 А ще в музеї є куточок бойової слави, присвячений подіям ВВ війни.


                                         


Смуток і печаль, радість і життєдайне піднесення водночас охоплює всіх щорічно 9 травня, коли все село святкує День Перемоги над фашистською Германією біля пам’ятника загиблим воїнам в роки Великої Вітчизняної війни.
Це наше святе місце і стало вже традицією всім щорічно тут збиратися, щоб вшанувати пам’ять наших односельців, які не повернулися з війни.

                             


В селі в пошані ветерани праці, учасники Великої Вітчизняної війни: Плаксіна М.К., Зуєва Л.С., Мажара Г.Д., Стародубцев М.С., Турик А.В., Апухтіна Н.І., Таран В.Т., Огурцова Н.Г.


                                           

Історія населених пунктів – це історія нашої країни, історія українського народу.
Ми маємо зберегти для прийдешніх поколінь пам’ять про них.
Нашому селу 124 роки.
І ми збережемо його.

Горить стара трава, вогонь шуга за вітром,
В шаленім полум’ї бур’ян і ковила,
А за вогнем, між попелом і димом
Вже зеленіє молода трава.
Згора старе життя, усе іде за димом,
Нове вже рветься в бій, його не зупинить.
На попелі, на згарищі страшному
Нове життя травинкою бринить.
Отак би підпалити всю країну,
Спалити всю підлоту й непотріб,
На попелі згорілого дурману
Вирощувати український хліб.

                     Віктор Гала, житель с.Жовте, 1998р.
Пошук
Онлайн ігри
!
Новини нашої школи
Новини про наше життя в школі
Наш відеозал
Відеоролики про наше життя в школі
Куди звернутись?
Національна дитяча гаряча лінія
***
Захист прав дитини
Для Вас
Електронні журнали та електронні щоденники

free counters
Сайти вчителів






***
Календар
Погода за вікном
Архів новин
Корисні посилання
























Prezentacii.com
Ваши линейки на рабочий стол
 © Ласкаво запрошуємо  2020
Створити безкоштовний сайт на uCoz
Рейтинг@Mail.ru